Острів свободи

Ні, мова тут піде не про Кубу, як можна було припустити з назви. Ми можемо створити територію свободи в будь-якому місці. Наприклад, на сторінках книги. Отож колектив укладачів, художників і авторів представляє збірник-антологію текстів, де панує найіндивідуальніший вияв свободи – сфера еротики. Презентації видання відбувалися 26 березня в Ужгороді й 22 квітня у Львові. Вміщені в книзі тексти було підготовано до одного з найвідоміших фестивалів України – ЕротАртФесту «Березневі коти», котрий ось уже п’ятий рік відбувається в Ужгороді наприкінці березня. (Після цього міста Львів принаймні днів три видається тотально і безпросвітно сірим. Так, перше враження від Ужгорода: кольори, океан кольорів. Яскравих тонів і акварельних відтінків, ніжних пастельних і агресивних експресійних… Навіть вода ріки має свою барву. Зеленава. Такий собі колір абсенту. Строкаті вивіски: не тільки колористичне різноманіття – ще й мультикультурна мозаїка. І водночас – аж ніби акцентуйована самобутність, відрубність… Залізничний тунель на межі областей – Львівської й Закарпатської – нагадує поверхове знайомство з закарпатською ментальністю, культурою, мистецтвом. Потрапляєш у тьму-тьменну, освітлену подекуди лампами: Мідянка… Любка… «Люди добрі»… звісно ж, Оксана Луцишина… що з давнішого? Чендей… ще давнішого? Усілякі Духновичі панорамним планом (курс літератури, куций розділ)… Набагато більше знакових постатей і минулих, і теперішнього періодів можна назвати серед художників і музик. Специфіка цієї місцини. Пластичні мистецтва і музика цінуються вище, ніж література. Прикладне мистецтво – вище, ніж елітарне. І щойно коли потяг випірнає з цього довгого темного коридору, ти, перед тим засліплений якимись індустріально-п’ємонтськими упередженнями, вчергове засліплюєшся і краєвидами з давніми церквами, і, як висловилася одна з учасниць фестивалю Зофія Балдига, культурним пейзажем, починаючи поволі дивуватися, як тут усього багато і чому ти нічого не знав про те досі. Це такий відступ, ні на що, можливо, не подібний, напад наїву, вихор мантизму (тут: мерехтіння вражень).) І ми, читачі, й учасники п’яти еротично-артистичних фестивалів кожен по-своєму бачимо відповідь на запитання: що таке еротика? Засіб пом’якшення порнографії? Порнографія – набір стереотипних позицій, рухів і дій. Подих еротики робить цю стандартизовану процедуру індивідуальною, перетворюючи брутальність і фривольність на природність і естетику. Кожна ситуація стає неповторною, осмисленою й одухотвореною. Так уміють лише люди. Без поспіху (це прерогатива справжніх березневих котів), з належним естетичним і смисловим наповненням смакувати те, що дане як одна з фізіологічних потреб. Усе починалося з університетської аудиторії. Молодий прибалтійсько-закарпатський поет зі знаковим у цьому контексті прізвищем якраз перебував в ув’язненні за політичні погляди. «На його підтримку і відбувся перший резонансний літературний вечір», – згадує упорядник антології й організатор фестивалів Вік Коврей. Літературними читаннями не обмежились: еротика як обтічне явище приймала форму художніх символів, наукових термінів у доповідях, заряджалася публіцистичною гостротою на круглих столах і прес-конференціях, чарувала застиглим моментом фотокадру, набувала атракційності флеш-мобу та слему. На «Березневих котах», як і в антології, панує плюралізм самовияву. Всі, хто намагається прив’язати еротику до безумовно чи умовно оголеної натури, мають можливість переконатися, що вони помиляються. Публічне роздягання нікого не шокує, але на перший план виступає багатозначність тіла й еротичного руху: прокоментованого рядками творів, покритого візерунками, анонімізованого (анімізованого?) маскою, стилізованого в метафорі картини. Фестиваль із року в рік простягається все далі в різноманітності жанрів, тривалішає в часі (від кількох годин до трьох днів майже нон-стопного видовища), розосереджується по різних богемних і не тільки точках Ужгорода (бар «Deep», кафе «Кактус», кав’ярня-музей «Під замком», дегустаційний зал «Шардоне» та ін.), а список учасників рясніє закордонними прізвищами. Однак ближче до тіла, тобто книги. Антологія ЕротАртФесту «Березневі коти» – досить об’ємний том, де зібрано твори понад 50 авторів – учасників і гостей усіх п’яти фестивалів. Побудова традиційна: передмова, кожному автору – по сторінці-дві для фотки та короткої біографії, по одній чи кілька (певно, в залежності від творчої потенції ) сторінок текстів, у кінці – «тіловказ». Ті, хто не бував на фестивалях, можуть усмак позітхати над фотоколажами роботи Антона Варги, яких у книзі щось із багацько. Антон Варга, окрім того, є автором афіш для фестивалю та його окремих акцій, а також художнім оформлювачем усієї книги. У антології по листочку зібрано різноманіття жанрів поезії й прози. Тут можна натрапити на тексти польською, білоруською, російською. А як щодо словацької й угорської – найбільш «прикордонних» для Закарпаття мов? На подив, їх нема. Я для себе пояснюю це – досить натягнуто – тим, що мистецьке середовище Закарпаття, активно цікавлячись більш далеким польсько-білоруським прикордонням, ніби випускає з уваги те, що для нього зовсім не є екзотикою. А екзотику закарпатці, які, своєю чергою, для решти України самі є екзотичним явищем, дуже поважають. Зацікавити їх можна передусім чимось неординарним, що дорівнює їх власній неординарності. Чи десь так. (Аудиторія вибухала петардами сміху під час виступу Сяргея Прилуцького, в миру ще відомого як Пістончик, уявляючи в живих барвах м’ясницю Василівну, нещасного школяра, а згодом студента, забутого людьми й богом командира-терориста – героїв творів письменника. Потім по руках пішов календар «ПARTизан», який теж презентували, словом, відтяглися слухачі по повній. Потім ми гуляли ботанічним садом серед магнолій, лаврів та дивовижних японських дерев (до речі, уже мали якраз квітнути сакури…), а зрештою виблукали на саму околицю, звідки нас завернула балакуча городянка, вказавши нарешті дорогу до замку. Розповідала нам про те, що колись жила в цій ділянці міста, що в Ужгороді зовсім недавно почали робити євроремонти (це нас здивувало), що після суперечок з міською радою нарешті оновила «хижу»… Розпитувала про фестиваль. Закарпатці щиро цікавляться мистецтвом, чого у львів’ян тепер уже майже не зустрінеш. Ще одна риса – «гонор», як охарактеризувала це одна наша співрозмовниця. Я вживаю це слово в позитивному сенсі. Закарпатці горді за свій «край», це відчувається, у них немає того гіркого відчуття ущемленості, яким люблять діяти на нерви українці. Закарпатці є такими, якими є. Живучи в єдності з Богом і природою і не вимагаючи забагато. Двоє художників – Антон Варга і його друг Юрко – навперебій розпитували нас про Львів. Кажу: «Зі Львова багато митців виїхало на Київ». «А ми нікуди не хочемо. Нам тут добре», – відповідають хлопці. Гідна поваги позиція.) Чи назвати цю книжку переліком підходів до старого як світ сексу? Далеко не всі автори антології назвали б це баченням. Більша частина – проживанням. Ти стрінеш тут метафори, які в іншому контексті аж ніяк не назвав би еротичними («У тебе між ніг розквітають пелюстки української мови», копірайт: А. Любка) або прагнення називання, що несподіваною побутовою філософією наповнює банальну життєву ситуацію (М. Мейсарош). Діапазон тональностей голосів розпросторюється від виправданої чоловічої іронії (О. Гаврош, Ю. Винничук, Ю. Іздрик, С. Прилуцкі, В. Рижков, Вано Крюгер) до найтоншого ліризму (Л. Радченко, О. Луцишина, Г. Крук, Л. Белей) чи акмеїстичної строгості (А. Позднякова). Різні особистості переживають це з різною мірою тілесності й оприлюднюють це з різною мірою відкритості. Можуть розкриватися розкуто, з розмахом (О. Варга, О. Мудрак), бути анекдотично-саркастичними (Н. Манцевіч), підкреслено чуттєвими й артистичними (Д. Кваша), вишнево-усміхненими (О. Коцарев), по рядкові розковувати пристрасть із формалістичних канонів (М. Кіяновська), гратися в натяки й згущувати тіні герметизму (І. Шувалова, Н. Пасічник). Це характери, а не сцени. Незалежно від того, чи маємо перед собою твір, прямо призначений для сцени, чи то медитативний монолог на самоті. Іноді це блискуче поєднується, як у А. Камінської. (Третього дня фестивалю ми їздили дивитися на Ротонду – храм XIII-XV століть у поблизькому селі Горяни. Храм відомий ще як закарпатська Софія – на противагу Київській, він дуже невеликий, спочатку з’явилося кругле святилище з двома ярусами і малими вікнами, що слугували ще бійницями – там князі колись захищалися від ворогів, – а потім прибудували ще притвор. Усередину нам не вдалося потрапити, бо люду було море – якраз Вербна неділя. На пагорбі коло церкви – старе кладовище і залишки давнього городища Х-ХІ століть. Показував нам Вік і ту хату, де відбувалися перші здибанки НЛО «Ротонда» – молодого закарпатського об’єднання письменників. Звідти ми вирушили назад. Вік ще мав зустріти гостю з Польщі Анету Камінську, тож у переповненій маршрутці, ділячи сидіння з дівчиною на ім’я Моріка, я разом з друзями доїхала на вокзал. Там ми зустріли Анету і пішки рушили за місто до кар’єру, що радше нагадує каньйон. Тут пробували добувати граніт, але величезний пласт ґрунту завалився, і потужне джерело заповнило кришталевою холодною водою провалину глибиною 40 метрів. Круті схили біля озера яскріють своїми жовто-зеленими боками. З найвищого місця, куди ми вибралися, видно як на долоні все велике озеро, Ужгород із головними будівлями та словацькі верхи Карпат. Краса неописанна. Щоправда, є сумна нота: саме у цьому озері минулого року втонув український поет Назар Гончар. На вечорі польської літератури у Ляльковому театрі Анета прочитала цикл віршів, присвячених поету. Богдана Матіяш зробила блискучі переклади з цього циклу.) Якось не випадає серед цього багатства маркувати щось чи когось словом «найбільше», але мені особливо заімпонували верлібри Оксани Луцишиної, поезія Дани Кваші, Лори Радченко, відеопоезія й читання Христі Венгринюк, виступ Анети Камінської (вона стала фішкою цього фесту – мало не обмовилась: кішкою фесту), з прози – Юрій Винничук. Є те, що не сподобалось, але про це я усміхаюся…