Вогонь, гроза і Лета

*****

Вогонь, гроза і Лета –

Одне і те ж.

Філософом поета

Не перепреш.

Реально, нереально –

Не відрізниш.

За сірою вуаллю –

Омана лиш.

Змішались воєдино

Усі світи.

Неси вогонь, людино,

Хоч важко йти.

Забутися, упасти –

В ніщо лицем!

І край життю покласти

Таким кінцем?

За видиво уроче –

Обмова й суд.

У рай ніхто не хоче!

Живімо тут!

Чортяче думки зілля –

Немов вино.

Феномен божевілля

Досліджено.

*****

Клокасті хмари над моїм дахом,

Осінній вечір жене туман,

Мов самогонку. Співає Бахом

Цей героїчний самообман

Пейзажу. Більше, ніж у людині,

У ньому змісту. Зелений ще,

Мій Львів у хмари сталево-сині

Повільно й плавно перетече,

Як протікають молочні ріки

Десь там за хмарами уночі.

Закрився погляд – либонь, навіки,

Навіки втрачені всі ключі…

*****

Паркан присадкуватий, вулиця, бруківка,

І порохнява листя клеїться з бетоном.

Мобілку витягла, сміється в неї дівка,

Вуста фарбовані пищать веселим тоном.

Синоптики на дощ не каркають неначе б,

І слава богу. Це тепло – до листопада.

На шпичаках сталевих – віття чорний начеп,

Укрита порохом широка балюстрада.

Балкони, пофарбовані в зелений колір,

Маскують зелені відсутність у квартирі.

Якісь хлопаки в підозріло дружнім колі

По черзі входять і виходять із сортирів.

І чорна ікебана стовбура без листя

Лише старі кульки приречено тримає.

А там, за нею, в парку, високо знялися

Дими осінні в небо темне і безкрає.

*****

Перегорівши самістю своєю,

Не повернись. До спалених мостів.

Бо чорний Стікс рвучкою течією

Тебе візьме. І хоч би як хотів

Лишити тут, у цій малій кімнаті,

Хоч слід сльози, кипучої, мов сталь, –

Не сплачеш ти. При платі і при каті

Волочить крила твій невчасний жаль.

За межі крику, що проріже гладінь

Води річної, – коси, як фата.

Вінки троянд. Приречено. Все наділ.

Намоклі коси. Зціплені вуста.

За межі втоми, що, як квітка маку,

Наводить сон і засина сама.

Як світлячок. Без болю і без ляку

Курсуй, пороме. Тиша і туман,

Забута на піваркушику туга.

Блідий, мов маку вінчик, місяць. Храм,

Де плющ між вівтарів. Ти втратив друга,

А може, бога. Ти лишився сам.

Різдвяне

Вечір аметистовий. Біль, у скронях стиснений, -

Шрами на корі.

Віск поволі скрапує. Перст простує мапою

Ближче до зорі.

Чорні тіні місивом під блідавим місяцем,

Воском срібляним.

Туго моя, спи собі, дай лишити списане

І піти за Ним.

Та напій пророцтвами, і водою з оцтом, і

Жертвенним вином.

Той блажен, хто бореться у кромішнім мороці

Сам-один зі злом.

*****

Чому не спалиш вогнем дощенту

Душу, творче?

Чому не станеш одним моментом

Богоборчим?

Дивись: завісу в храмі роздерто, -

Хто тут винні?

Дивись: регоче диким концертом

Чортовиння.

Дивись: блазнює, сповнене глуму!

Хто тут судді?

Хто там ще й далі вірити думав

Слів полуді?

Хай твоє серце в точці екстремум

Висне вічно!

Нехай вібрує вольтовим тремом

Мить критична.

Скелети істин перевертати

З ніг на череп,

Вести смертельні з світом дебати –

Ось твій жереб!

*****

Цар-дзвін металом ушкварив

З небес… мокро так, що аж.

Квачем чорно-сині хмари

Притисли стихлий пейзаж.

Музична ріка, в асфальтах

Художньо виконана.

Всім кольором сірі пальта

Ввібрала вогка стіна.

Старезних лип сухозлітка,

Від парку – запах сосни…

Це чудо в природі рідко,

Так рідко… Грім восени.

*****

засиплються скроні

плач обтинає віти

холодна густа вода

хиткий пором прижене

пройде тисячліття

доля дасть обновіти

в якийсь малий ембріон

живцем загнавши мене

мільйони народжень

так обридитись можна

і чуєшся ніби ти

пророк що усе спізнав

і голос сопілки

й густа трава придорожня

і богові очі

з порожніх небесних нав

*****

мені б у небо ніби у траву

замовкну замахнусь рукою в простір

закваска ще вирує і живу

і зеленію молодістю брості

і видно оку береги світів

в калейдоскопну досконалу призму

їх стане ще на тисячу життів

навіщо справді стільки песимізму

*****

наприкінці шляху несила

впаду собою в землю вдарю

спливу калюжею чорнила

на склі засохну кіновар’ю

оглухли нафіґ меценати

горлянки тішачи розливом

а ти ридань ґвалтовна зливо

вистукуй тактами кантат

розстроєні лади безладні

мої поранені пелюстки

душевні покриви булатні

хітинові немов молюски

втомилось море клекотати

діставши вуст моїх припливом

і вірш поволі й терпеливо

вчиняє самоатентат

*****

не забудьтесь до жалощів нащо мені

ця подачка мов дідові в чарку монета

бо уже ненадовго затягнуть смішні

ці смішні ці смішні ці смішні ці тенета

бо набридне ж до відчаю і підберу

пурпурову спідницю циганки фортуни

а тоді западусь збожеволію вмру

лиш старого мотиву не виллю на струни

*****

Ось я,

Суди мене, суди!

Навалюй речення на речення!

Словомалюй,

Словоблуди,

Словокатуй!

Ми й так приречені.

Ось наш

Несправжній перший рай.

(твір винахідливого дяблика?..)

Словогори!

Слововбивай!

Гріхи зривай,

Неначе яблука!..

Ось я!

Вуглини по лицю.

Вугілля сліз.

Старого попелу.

Словошмагай!

Словолупцюй,

Витійствуй,

Мов,

Вигадуй зопалу!

Ось я.

Моя щока горить.

Горить душа.

Із пекла вихопи!..

Біжать стрічки слововідкрить.

І ти кричиш.

І важко дихати.

Як жаль!

Це все була лиш гра.

Прощаюсь раптом,

Різко й володно.

Навсе розлучені…

Ура!..

Виходжу геть.

Так смертно холодно.

*****

Сизі кучерики хмелю

Позвисали на дахах.

То не кучерики хмелю –

Сірі хмари в небесах.

Узірчасте покривало

Заслонило небосхил.

То не взір на покривалі –

Всесвіт з тисячами тіл.

Світлі води розлилися –

Хоч бери і кухлем пий.

То не води розлилися –

Простелили дах новий.

Дзвонять коні копитами –

Мчить четвірка, ще й шпарка.

То не цокіт копитами –

То душа моя втіка.

*****

у півтори ноги – на піку –

без кисню – з крицею у скронях –

всі болячки старого віку

розквітли велико як сонях –

без тиску груди – тільки сітка –

темніє зір – ростуть легені –

усе минуле – тільки міт – а

нове потоне у геєнні –

на піку згорбилась хвилина –

секунди падають по одній –

душе – найвища ти вершина

міжтисячлітньої безодні –

із маківкою в гущу синю –

серед безмовної завії –

ти платиш за свою гординю

відсутністю ковтка надії

*****

Фізичним болем доторкнеться тиша,

Ключі в руці. А відчинити двері

Незмога. Певно, вся вселенни биша

В моменті, що створився на папері.

То крутяться слова, як центрифуга.

Дзеркала, в світло вставлені сітківки,

Немов сонця, підкотяться до пруга,

Чи то як коні – цокають підківки,

Ні, просто пульс. У вухо впершись кистю,

Півсню од відчаю. О, де подіну

Себе, коли цей звук – мов дощ по листю,

Хоч, як колись, випрошуй анальгіну?

Різкого болю посекундні стигми

Ростуть чимраз, і відпущу попруги.

Я космонавт, який ще, може, встигне

Знайти собі четвертий вимір другий.

Ю.К.

моя близька - - вітай мені - - далека

моя страшна - - прости мені - - страшна - -

криниці наші висушила спека

могилу спільну камінь завалив

летять за вітром жовті віти лип

в завулку де стоїть бібліотека

бо це весна - - навиворіт весна - -

течуть предмети крізь мої повіки

позбавлені божественних ознак

моя близька - - прости мені - - навіки

байдужа паралелі паралель

немає світла глибшає тунель

і вулиці мов пересохлі ріки

але життя тече мені навспак

*****

Я без кінця змальовую тебе,

Мій боже. Перебравши всі декори

І ракурси, домислюю такі,

Що за крамолу мусять постраждати

Від критики, хоча душа – папір.

Душа – папір, і все, що ляже в неї,

Безпечне для вживання у помірних

Гомеопатичних дозах. Боже мій,

Як важко жити в світі, де портрети

На шаржі схожі! О, прости мені.

Прости мені, що я тебе малюю

У білому халаті у лікарні,

В смугастому костюмі у тюрмі,

У дранті ветхому між прокажених,

Стражденнику. Це мій довічний хрест.

Це мій довічний хрест мене зігнув,

Мов квітку серед степу, і покинув

На втіху марам, що летять кружка,

Як ті вакханки, підбігають ближче,

Роздягнені й гидотні. Ніби сон,

Неначе сон, життя пливе в нікуди.

Неначе поле, біле й безконечне,

У йоржиках зимової стерні,

Біжить життя. Й, дощенту загубившись,

Я без кінця змальовую тебе.

*****

Вітре-Вагнере, пісня твоя шалена

Пориває геть із пустих околиць.

Я в нестямі хапав за твої стремена,

Я, алхімік, маг, сліпий науковець.

В фоліянтах загрузнувши, мов сновида,

Спотикався об підворіття культури.

Вітре-Вагнере, муза моя ясновида

Полишила сухі логічні структури.

Голі факти – нудні мої постояльці,

Що не можуть сказати, куди нірвана.

Вітре-Вагнере, ти – як рана між пальці,

Як посипана попелом рвана рана.

Пісні середньовічного лицаря

1

Хай босим, хай спраглим, хай пішим,

Хай вихудлим вщент, як свіча,

Хай вістря зробилось тупішим

У вищербленого меча,

Хай шляхом іду і хитаюсь –

Петляє притомлений слід –

Я вижив, і я повертаюсь,

Відбувши хрестовий похід.

А рана була нікудишня,

Бо видавсь удар замашний.

Руко моя права колишня,

Ти, може, сьогодні не ний.

Нехай збасаманили шрами,

Хай волос на сонці згорів,

Нехай, як папір письменами,

Я вкритий слідами боїв,

Нехай за ворота ніколи

Не вийде весільний кортеж,

І ти, моя зламана доле,

Лиш гірко мене осмієш,

Хай потім жорстоко розкаюсь,

Хай мною скінчився мій рід, –

Я вижив, і я повертаюсь,

Хрестовий відбувши похід.

2

Святі, вустами спечені,

Застиглі в чорнім дереві.

В покорі й самозреченні

Б’є дзвін по тамплієрові.

Коли, примчавши конями,

Зберуться друзі з силами,

Змахне вона долонями,

Мов та лебідка крилами.

Покірні друзі фатуму –

Хай бавляться з фортуною,

А я в піску лежатиму,

Аж поки стану дюною.

Хай вам на скроні-впадини

Додасться снігу, тату мій, –

Природою розкладений,

Я буду в кожнім атомі.

Грудей моїх кривавиця

Усі відкупить єресі.

В Єрусалимі правиться

Подзвін по тамплієрові.

Фаетон

Уперед, вогнекрилі коні!

Поганяю в непам’ять, вдаль.

Лиш у цьому швидкому гоні

Рознесеться моя печаль.

Вже згубився на вітрі дикім

Мій земний слабкодухий сплін.

Тут зірки прихиляють лики

До брунатних моїх колін.

Батьку-Сонце! Ти лиш над небом,

Ти далекий від цих нестям.

О насущна моя потребо

Упиватись вітром! Життям!..

Доле, доле! Лукавий усміх

Подаруй мені. Звесели!

Я запряг в колісницю успіх,

Але коні враз понесли.

*****

Чи то міраж, чи життя – обман такий,

А почуваєшся так неждано

Викинутим на берег романтики

Чи недописаного роману.

Вже не поможе і друг задавнений –

Він по вуха в тій самій проблемі.

Холодно. Біль, у легенях здавлений, -

Годі сидіти вже на LМі.

Донеможлива реальна вулиця.

Крок по асфальту, а йдеш – рікою.

Із божевілля, що вже минулося,

Риби блищать до сонця лускою.

*****

божевільному математику

лауреату Нобелівської премії

і утративши глузд шепочи не вояк не вояк

і навіщо ця кров і куди ви поділи мій код

божевілля казали лікується легко та як

нам уникнуть його по можливості без перешкод

собі вигадав друга людину що ся не піддасть

що говорить на вухо земля і багатства твої

божевільнику нам присудили найтяжче з нещасть

завше вірити в волю й ніколи не мати її

будь я проклята вічно що раптом усе осягла

з цим живуть очевидно і довго напевно живуть

по інсайті приходить лиш морок що світ застила

не божественний морок іржава колоїдна муть

собі вигадав План наймудріший із тисяч святих

на потіху фройдистам зробившися пупом землі

сподівався прозріння а доля ударить під дих

перебитому диханню премії світу малі

*****

Музо моя, бліда і невиспана!

Дихаю димом, ніби озоном.

Ти вчарувала безлюдними виспами –

Я зробився твоїм робінзоном.

Музо, я шиз зі знятою шкірою

(Так називають таких індивідів).

Я в тебе так донкіхотськи увірував –

Поза тобою життя не відав.

Музо, я твій до останнього подиху,

Не потребуй додаткових свідчень.

Острів оточений антиподами.

В розпалі серце, надворі січень.

*****

час висотує дух по кровинці

прагне нас заарканити

запрацьовані різночинці

в небо ніколи глянути

та безодні куди ти падаєш

всі призначені обраним

не жалієш нікого

нікого не згадуєш

ми існуємо

добре нам

*****

а ви – як люди:

багато ви часу маєте –

його вбивати

чи просто безцільно гаяти

а ви – як люди:

літаєте надто високо

щоб там у небі

вловити хоч дідька лисого

а ви – як люди:

повік доки серця вистане

на моніторах

лишаєте слід розхристаний

а ви – як люди

як плями землі незмитої

в Його чертогах

ви навіть по смерті митарі

*****

не засипай мені голову спамомбачиш там тліє свідомості споминя напівмертва цим довбаним станомнаднормативної кількості стомленьпсам і трамваям і згорбленим спинамлицям що згіркли від давніх оскоминя шепочу милий світе прости намне засипаючи снігом восковим

*****

тчеться неба срібний ситець

ходять зорі мінним полем

намагався засвітитись

блимнув лиш як свічки сполох

засвітивсь на фотоплівці

геть на все твоє минуле

можеш спробувати вмерти

і тоді його не буде

сліпне око на курсорі

слід збивається і рідне

чорні тіні від соборів

наше місто пішохідне

мозок здох

усе ще глючать

непрописані програми

_ _ _ _ _ _ _ _ _

*****

поле повне стуку серця

перетворення безодні

на квітучу полонину

щоб тебе від смерті вкрасти

на момент один забутись

подивитися в ті очі

що горять супроти сонця

як стьмянілі дві перлини

тепло вкутати той спогад

що супутником для болю

буде в мандрах а потому

наспіх наодчай наосліп

утікати автостопом

- до якого ще Єгипту? -

в жовту яму закопати

ненароджену дитину

вибивати копитами

ошалілого кентавра

такти стуку такти втоми

«так» у безпуть монотонну

густо ткати килимами

безпросвітну тугу-стогін

і на ранок розпускати

клубом кучерявих ниток

трем таврованого серця

у нутрі своїм тримати

так там темно так там тісно

тяжко нотам тліти в тілі

вигризати з себе творчість

наче пес кудлаті кульки

обважнілого волосся

переплутаних осяянь

витягати з глибу зорі

мов мальків прозорих рибок

і душити у долонях

всесвіт змовився над нами

учинити люту кару

визнаю моя любове

що не маю прав на тебе

*****

сама собі острів

і дім і фортеця

ше нігті не гострі

й нулі в дисертеці

а хочеться ж свято

нормалізуватись

шикарно взувати

шикарно взуватись

скидати спортивні

вдягати гламурні

щоб тратити гривні

і клеїти дурня

тугрова гутірля

і по телефону

у вуха мов пір’я

настирливе моно

сама собі голос

відчужено вбраний

в динаміки слави

і труби догани

візьми оцю рурку

продмухай вугілля

засипане в турку

мого божевілля

спресоване в кави

робочих авралів

задовбане в клави

редакцій журналів

сама собі постріл

нехай патанатом

посмертний мій постриг

увічнює матом

проводячи розтин

і лоботомію

сама собі простір

інакше не вмію

2006